ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ В ТВОРЧОСТІ СЛОВАЦЬКОГО ПРОЗАЇКА ПАВЕЛА ВІЛІКОВСЬКОГО

Анотація

Дослідити багатогранну проблему національної ідентифікації у творчості Павла Віліковського, розглядаючи його літературну творчість у ширшому контексті західно- та центральноєвропейських філософських та постколоніальних дискурсів (П. Рікер, Б. Андерсон, Г. Бхабха, Е. Саїд, М. Кундера). Цілі: Окреслити теоретичні основи ідентичності як соціально-психологічного та культурного конструкту; розглянути специфіку «центральноєвропейськості» як культурної долі; проаналізувати використання Віліковським іронії, пародії та інтертекстуальності (зокрема, його взаємодію з А. Камю та Дьордьем Конрадом) як інструментів для деконструкції національних міфів та дослідження лінгвістичних та тілесних вимірів самоідентифікації. Оригінальність: Це дослідження пропонує комплексний синтез посткласичних та постколоніальних методологій для інтерпретації прози Павла Віліковського, основоположної постаті словацького постмодернізму. У ньому висвітлюється концепція «подвійного антиколоніального коду» у словацькій ідентичності та досліджується перехід від колективних ідеологічних наративів до індивідуального, фрагментованого та «заснованого на настрої» самосприйняття в наративах Віліковського, зокрема у творах «Вічно зелене є...» та «Все, що я знаю про центральноєвропейський світ». Методи дослідження: У статті використовується герменевтичний підхід для аналізу концепції «самості» (іпсеїте); постколоніальний аналіз для дослідження «Іншого» та колоніального дискурсу; та інтертекстуальний аналіз для відстеження діалогу між словацькою літературою та європейською екзистенціалістською думкою. Порівняльно-історична призма використовується для зіставлення різних бачень Центральної Європи (Кундера проти Мілоша). Висновки: У дослідженні робиться висновок, що для Павла Віліковського національна ідентичність — це не генетично успадкована сутність, а перформативний наратив та безперервний дискурсивний проект. Його проза відображає перехід від «щирої» спільної ідентичності до постмодерної, іронічної самоідентифікації, опосередкованої через мову та «чужі» перспективи. Віліковський визначає «центральноєвропейський» стан як унікальну культурну лабораторію, де травма «вкраденої» історії переробляється через «мудрість іронічного духу», відкидаючи імперські амбіції на користь глибокої, хоча й фрагментованої, особистої автономії.