Розмовність як поняття історії мови

Анотація

Мовленнєві явища здавна були об’єктом розгляду в історії літературної мови. Вони трактувалися як явища народного мовлення, оскільки предметом цього розділу мовознавства є вивчення шляхів формування літературної мови на тлі взаємодії з розмовною мовою, яка має ареальну та соціальну диференціацію. Потреба вживати терміни народна мова, народнорозмовна стихія, народнорозмовний стиль відпала внаслідок двох чинників: 1) дослідники пов’язували ці поняття з певною абстрактною моделлю в загальній картині історії літературної мови, становлення української літературної мови та ін. мова на основі писемних джерел і вплив мови фольклору; 2) у стилістиці виділили розмовний (розмовно-побутовий) стиль літературної мови, в основі якого лежить усна розмовна побутова мова з територіально-соціальними варіантами. Мета статті – описати співвідношення функціонально-стилістичної категорії «народна мова» та історико-лінгвістичного поняття «народна мова». Матеріали та методи. Вживання терміна «красномовство» в сучасній лінгвостилістиці трактується через використання методів аналізу, синтезу та узагальнення наукових теорій. Висновки. Розмовність – категорія, що об’єднує одиниці літературної та позалітературної усної розмовно-побутової сфери вживання за їх стилістичною функцією (номінативною, емоційно-експресивною, соціокультурною та комунікативно-прагматичною). Поява мовних одиниць із розмовним регістром у тому чи іншому мікроконтексті зумовлена художнім задумом письменника, обраною темою твору, стилізованими комунікативними ситуаціями, у яких він розгортається.