Габсбурзька модель династичного контролю у 15-16 ст.

Анотація

Метою цього дослідження є проведення міждисциплінарного аналізу взаємозалежності між шлюбними капітуляціями, фінансовими переказами та геополітичними стратегіями династій у Центральній та Східній Європі наприкінці XV – на початку XVI століття. Стаття зосереджена на вивченні ролі династичних шлюбів як ключового механізму політичної стабілізації та експансії, зокрема завдяки діяльності Габсбургів, Ягеллонів та Корвінів, що сприяло формуванню нової політичної конфігурації в регіоні без використання широкомасштабних військових кампаній. Династична дипломатія розглядається як інструмент легітимізації територіальних претензій династії Габсбургів та закріплення її політичного впливу в Центральній та Східній Європі. Матеріали та методи. Дослідження базується на аналізі історичних джерел, включаючи хроніки та тексти шлюбних капітуляцій. Для оцінки достовірності джерел шляхом текстового порівняння та аналізу авторських точок зору було застосовано метод критичного дослідження джерел. Для порівняння стратегій династичних шлюбів та оцінки їхньої ефективності було застосовано порівняльно-історичний метод. Для інтерпретації шлюбних капітуляцій як інструментів перерозподілу ресурсів було застосовано соціально-правовий аналіз. Крім того, для вивчення шлюбу як елемента політичної системи, що виконує легітимізуючі, інтегративні та регуляторні функції, було використано структурно-функціональний метод. Результати. Династичні шлюби наприкінці XV та на початку XVI століть служили ключовим інструментом політичної трансформації в Центральній та Східній Європі. Вони дозволили Габсбургам розширити свій вплив за допомогою механізмів династичного спадкоємства, юридичних угод та фінансових зобов'язань, тим самим зменшуючи необхідність військового втручання. Шлюб Максиміліана I з Марією Бургундською в 1477 році передбачав законну анексію багатих бургундських територій без формального завоювання, тоді як фінансові ресурси Бургундії зміцнили економічну базу Габсбургів, дозволивши інвестиції в дипломатію та створення військових структур, таких як ландскнехтські полки. Принципи ius uxoris та ius sororis кодифікували спадкові права через шлюб, а Пресбурзький договір (1491) офіційно закріпив претензії Габсбургів на угорську корону. Віденський конгрес 1515 року, який уклав подвійний шлюб між Габсбургами та Ягеллонцями (Фердинанд з Анною та Марія з Людовіком), створив правову основу для спадкоємства Богемії та Угорщини після 1526 року. Шлюби замінили військову експансію, сприяючи регіональній стабільності через дипломатичні угоди та церемоніальні практики. Висновки. Династичні шлюби в Центральній та Східній Європі наприкінці XV та на початку XVI століть функціонували як механізми політичної інтеграції та інструменти легітимізації влади. Укладення шлюбних капітуляцій, фінансові перекази та угоди про спадкоємство надали Габсбургам правові підстави для розширення свого впливу після 1526 року без прямого використання військових засобів. Ця практика являла собою альтернативну модель геополітичного домінування, засновану на династичному успадкуванні та дипломатичних переговорах. Подальші дослідження повинні зосередитися на аналізі семіотики влади та інтеграції Трансильвансько-Молдавського регіону з метою переосмислення просторової конфігурації Центральної та Східної Європи як окремої політичної сутності.